Головна Елеватори Підприємства Законодавство Програми Для мобільного Контакти   
Вхід для партнерів
E-mail:
Пароль:
Норми убутку при зберіганні зерна
 

Пошук по каталогу
 
Швидкий перехід

Буринський елеватор, Філія ДПЗКУ
Повна юридична
назва підприємства:
Публічне акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України" "Буринський елеватор"
Місце розташування:

Сумська область

Юридична адреса:
01033, вул. Саксаганського, буд. 1, м. Київ

Фізична адреса:
41700, вул. Новоселівська, буд. 2, м. Буринь, Сумська обл.
Контактна інформація:Телефони, факси: (05454) 2-22-03

Електронна пошта:

П.І.Б. керівника:Паламарчук Володимир Анатолійович
П.І.Б. гол. бухг.:Колесник Лідія Іванівна
Опис підприємства:Хто цікавиться історією, той неодмінно задовольнить інтерес, відкриваючи для себе минуле Буринського елеватора (станційне смт Буринь, що на Сумщині), адже здавна значне місце в економіці цього регіону, заселеного людьми ще в епоху бронзи та за часів Черняхівської культури, займало хліборобство, а відтак і торгівля хлібом.

До будівництва залізниці, зібране у селян збіжжя, зазвичай, на підводах відправляли з Бурині та навколишніх сіл до Ворожби і Конотопа, далі воно йшло на задоволення державних потреб та на експорт. Зародження хлібоприймальної справи на Сумщині тісно переплітається з будівництвом залізниці, яке розпочалося у 1861 (за іншими даними — у 1864 році), в епоху бурхливого розвитку промислового виробництва та його інтенсивної капіталізації і завершилось у грудні 1898 року відкриттям залізничної магістралі «Ворожба — Конотоп — Бровари» Південно-західної залізниці, що проходить нині через Буринь — одне із найдавніших поселень краю.

Тоді ж разом з відкриттям постійного руху поїздів через залізничну станцію «Путивль» поруч з нею розпочалося будівництво спеціальних приміщень для приймання зерна — пакгаузів. Відтоді зерно почали приймати у державні зерносховища, а далі залізницею відправляли у різні регіони держави. Існує цікавий переказ і щодо того, чому станція «Путивль» ідентична з назвою міста Путивль, розташованого за 22 км від Бурині. А сталося так, що під час будівництва залізниці, дезінформувавши царську величність щодо істинної назви станції у Бурині, чиновники від залізничної справи мусили дати їй назву «Путивль», оскільки той забажав на власні очі побачити цей об'єкт, а в Путивлі, як з'ясувалося залізниці не було.

Нині зі спогадів літніх людей відомо, що наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття у Бурині діяло декілька десятків вітряків, що свідчило про доволі високий рівень існуючого зернового виробництва Продовольча політика нової влади (початок ХХ ст.) за якийсь десяток років завершилася тотальним розкуркуленням та колективізацією, які у підсумку призвели до масового винищення і людей, і худоби, і збіжжя. Наразі розгорнута мережа заготівельних хлібоприймальних пунктів стала надійною ланкою у системі заходів з централізованих хлібозаготівель (тоді ці підприємства називались хлібоприймальними пунктами «Заготзерно»). З часом їх назва змінювалася, але завдання довгий час залишалися незмінними.

У 1941 році колгоспники Буринської округи успішно зібрали і здали державі великий урожай зерна та овочів, цукрових буряків та бобових культур.

У 1941—1943 роках на хлібоприймальному пункті «господарювали» німецькі завойовники. У спадок визволителям вони залишили одні руїни: всі склади були спалені. Інші приміщення також зруйновані. На подвір'ї залишився лише єдиний невеличкий дерев'яний будиночок. — Його й пристосували під контору зернопункту, — згадує ветеран цього підприємства з 42-річним трудовим стажем Любов Харитонівна Коновалова. В цій конторі не було ні паперу, ні чорнила, ніякого іншого конторського приладдя. Працівники бухгалтерії приходили на роботу зі своїми ручками, олівцями, папером. Доводилось писати на шматках обгорток, навіть на газетах поміж рядками. Чорнило виготовляли з чого завгодно, найперше — з бузини.

Натомість люди працювали сумлінно, вони прагнули скоріше залікувати рани війни, поставити на ноги рідне підприємство, зрештою — зробити кращим своє життя. На це налаштовував працівників незамінний директор зернопункту Іван Трохимович Ющенко, який у найтяжчий повоєнний час підняв підприємство з руїни. Цій важливій державній справі, І. Ющенко віддав усе своє життя. Іван Трохимович мав лише початкову освіту, але його грамотності та масштабності мислення могло б позаздрити багато керівників підприємств та організацій міста.

Тож у 1946 році в місті були повністю відроджені ключові підприємства, у числі яких рахувався й пункт «Заготзерно» з повною назвою «Буринський хлібоприймальний пункт Заготзерно». Ця назва зберігалася аж до початку будівництва елеватора. Залишилися унікальні свідчення очевидців перших етапів становлення цього підприємства. Зокрема, працівниця Буринського хлібоприймального пункту з 1937 року Марія Тимофіївна Журба пригадала найцікавіші моменти з життя трудового колективу підприємства, як і те, якою слабкою від початку була матеріальна база пункту: налічувалось всього чотири склади для приймання зерна і один — борошняний та й ті — дерев'яні. Ніякої механізації у тих складах не було. Всі роботи виконувались вручну. Навіть освітлювались ці приміщення вночі керосиновими ліхтарями, бо електрики в Бурині на той час також не було.

Пам'ятає Марія Тимофіївна й кількох довоєнних та повоєнних завідувачів складами: Олександра Михайлика, Андрія Мірошника, Панаса Ткаченка, Степана Лопату. З директорів зернопункту Марія Журба назвала — Пилипа Сергієнка, Пантелія Капітоненка та п. Невороху, ім'я якого, на жаль, з пам'яті цієї жінки стер час. Люди з таким завзяттям та піднесенням взялися до роботи після великої Перемоги над фашизмом у роки відбудови, що, приміром, територія зернопункту у жнива не могла вмістити всього зерна, яке надходило від постачальників, а тому значну його кількість зберігали на складах Буринського цукрового заводу, у підвалах магазину № 18, що знаходився неподалік від зернопункту, а також безпосередньо в селах, у так званих, глибинках, у тимчасових умовах.

У період жнив працівники хлібоприймального пункту відряджалися у села, де вони на місцях приймали від колгоспів зерно і зберігали його. Пізніше машинами збіжжя перевозили до зернопункту. Завдання з перевезення зерна на державні зерносховища, крім колгоспів, покладалось на місцеві МТС. Але їхні технічні потужності були обмеженими і вони не могли повністю забезпечити виконання цього завданням. Тому частіше на період збирання врожаю до цієї роботи залучалися військові частини. На початку 70-х років минулого століття на базі Буринського пункту «Заготзерно» розпочалося будівництво елеватора, потреба в якому з кожним роком зростала. З початком цієї забудови (1974 р.) хлібоприймальний пункт «Заготзерно»" змінив свою назву на «Буринський елеватор», який через два роки вже почав приймати збіжжя.

Нині оглядаючи сучасне обладнання елеватора, де фактично всі трудомісткі процеси виробництва взяли на себе машини, а контроль за роботою на основних ділянках здійснюється за допомогою комп'ютерної техніки, ветерани праці не натішаться з того, що їхня молода зміна працює в таких чудових умовах, хоч інколи й згадують труднощі відбудовчого періоду: і не для того, щоб поскаржитися на те, що їхні молоді роки пройшли у таких тяжких умовах. Вони, навпаки, пишаються тим, що їхня титанічна праця стала надійним підмурівком нинішнього добробуту підприємства.

Протягом наступних двох років були завершені добудови та упорядкувальні роботи (з'явилася нова прохідна, двоповерховий адміністративно-побутовий корпус, в якому розмістилися всі служби елеватора з їдальнею на 80 місць, гардеробною та кімнатою для відпочинку, душовими тощо). На кожній виробничій дільниці також було споруджено й обладнано побутові приміщення з кімнатами відпочинку, душовими. Здана в експлуатацію нова автозаправочна станція для заправки автомобілів та тракторів мастилами і пальним.

Матеріал з Вікіпедії

Спеціальні приміщення для приймання зерна – пакгаузи існували на цьому місці ще з 1898 року – з часу відкриття залізничної магістралі Південно-західної залізниці, що проходить нині через Буринь.
Основним напрямком діяльності філії є надання послуг із приймання, доведення якості до базисних кондицій, зберігання і відвантаження зерна та насіння олійних культур.
Загальна робоча зернова місткість філії «Буринський елеватор» складає 99,8 тис. тонн, в тому числі елеваторна – 72 тис. тонн, складська – 27,8 тис. тонн.
Основні культури зберігання: пшениця, кукурудза, ячмінь, жито, соя, овес, ріпак, соняшник.
Потужності філії з приймання/відвантаження зерна:

приймання з залізничного транспорту – 1200 т/добу;
приймання з автомобільного транспорту –4000 т/добу;
відвантаження на залізничний транспорт – 1500 т/добу;
відвантаження на автотранспорт –1500 т/добу.

Споруди для зберігання зерна:Вертикальні споруди: бетонні - 0 т.
Спосіб зберігання:Навалом, В елеваторах
Наявність обладнання для:Контролю за температурою, Сушіння, Очищення
Зважування зерна:Представник складу
Визначення якості зерна:Представник складу
Наявнiсть обладнання для визначення якості:Є лабораторія, Лабораторія акредитована, Персонал атестований

Повернутися

Комплексная автоматизация
 
 
 
 
© 2004-2015, ТОВ "СофтIнформ", м. Днiпро, Україна