Зернова галузь — один із ключових секторів економіки в Україні. Навіть в умовах війни залишається критично важливим джерелом валютної виручки. Саме тому будь-які регуляторні зміни в цьому секторі мають непропорційно великий вплив на широке коло учасників — від дрібного фермера до великого трейдера та держбюджету.
На цьому тлі знову актуалізувалася дискусія про повернення обов'язкової сертифікації зернових складів і елеваторів. Ідея не нова — подібна система існувала в Україні раніше й була скасована саме через корупційну деградацію механізму. Тепер її пропонують відновити в оновленому вигляді: з прив'язкою до міжнародних стандартів ISO 22000 та HACCP, автоматизованим обліком і умовою обов'язкового проходження через сертифікований елеватор для отримання права на експорт.
Декларовані цілі — боротьба з «повітряним зерном», подолання тіньового експорту та гармонізація галузевого законодавства з вимогами ЄС. Усе це реальні й актуальні завдання. Питання в тому, чи є запропонований механізм адекватним інструментом для їх вирішення.
Масштаб проблеми, яку намагаються вирішити
Щоб зрозуміти логіку ініціативи, варто спочатку чесно описати проблему. Тіньовий зерновий ринок в Україні — це не маргінальне явище. За різними оцінками учасників ринку, частка «сірого» експорту коливається від 10% до 35% від загального обсягу. Навіть якщо брати нижню межу, йдеться про мільярди гривень, які щороку проходять поза офіційною статистикою та оподаткуванням.
Механізми тінізації добре відомі й давно не є секретом для регулятора. Перший — маніпуляції з документами про врожайність: завищення або заниження показників залежно від того, яка схема вигідна в конкретній ситуації. Другий — використання компаній-«метеликів», тобто короткоживучих юридичних осіб, які проводять транзакції і зникають до моменту, коли виникають питання. Третій і, мабуть, найбільш системний — махінації з ПДВ: фіктивний податковий кредит, безтоварні операції, схеми з відшкодуванням.
Характерно, що саме через ці схеми з ПДВ податкова регулярно блокує накладні навіть у добросовісних учасників ринку — і ті змушені доводити реальність операцій у судах, використовуючи складські квитанції як доказову базу. Тобто проблема реальна, вона завдає шкоди і бюджету, і чесним гравцям.
Логіка пропонованого рішення
Прихильники сертифікації будують свою аргументацію на кількох взаємопов'язаних тезах.
По-перше, сертифікований елеватор — це верифікована точка в логістичному ланцюжку. Якщо зерно обов'язково проходить через такий об'єкт, з'являється фіксована документальна подія, яку складніше підробити або «загубити». Це забезпечує базовий рівень простежуваності партій від поля до порту.
По-друге, міжнародна сертифікація (ISO 22000, HACCP) — це не просто папірець, а система внутрішніх процедур, які елеватор зобов'язаний виконувати. Вона передбачає контроль якості, ідентифікацію продукту, ведення журналів. Теоретично це ускладнює змішування «легального» і «тіньового» зерна в одному потоці.
По-третє, є євроінтеграційний аргумент — і він об'єктивно найсильніший. Гармонізація стандартів зберігання та обробки зерна з вимогами ЄС є реальною умовою для збереження й розширення доступу на європейські ринки в довгостроковій перспективі. У цьому сенсі підвищення стандартів галузі — це не питання вибору, а питання часу.
Чому це може не спрацювати
Однак при детальному аналізі ініціативи виявляється суттєвий розрив між діагнозом і лікуванням.
Сертифікація не перекриває реальні канали тінізації. Ключова проблема тіньового зерна — не в тому, де воно зберігається, а в тому, які документи його супроводжують. «Сіре» зерно може бути цілком реальним, якісним і зберігатися на найсучаснішому сертифікованому складі — але з підробленими накладними, фіктивним ПДВ-ланцюжком і оформленим через компанію, яка через місяць припинить існування. Сертифікат на елеватор жодним чином не верифікує походження зерна і не розриває ці схеми.
Ризик відродження корупційної ренти. Ринок має конкретну інституційну пам'ять щодо того, як працювала обов'язкова сертифікація раніше. Вона перетворилась на механізм збору неформальних платежів — за отримання сертифіката, за збереження його чинності, за «правильне» проходження перевірок. Ця модель не є українською специфікою — вона виникає скрізь, де обов'язковий дозвіл стає умовою доступу до ринку, а контроль за видачею зосереджений у вузькому колі осіб. Повернення до цієї системи без радикальних змін у механізмі нагляду означає відтворення старих стимулів.
Нерівномірний вплив на учасників ринку. Великі агрохолдинги та трейдери вже, як правило, мають власну інфраструктуру на сертифікованих елеваторах або тривалі контракти з ними. Для них обов'язкова сертифікація — переважно адміністративне навантаження, але не критичний удар по моделі бізнесу.
Натомість для дрібних і середніх виробників, особливо тих, що розташовані близько до портів і використовують пряму логістику, обов'язкове «заведення» зерна через елеватор означає суттєве зростання витрат без жодної операційної вигоди. Різниця у собівартості між прямою доставкою та доставкою через проміжний склад у зоні 200-250 км від порту може бути значною — і в умовах і без того стиснутої маржі воєнного часу це критично.
Проблема прифронтових і постраждалих регіонів. Частина елеваторної інфраструктури знаходиться в зонах активних бойових дій або прилеглих до них районах. Проведення повноцінної міжнародної сертифікації там або фізично неможливе, або пов'язане з неприйнятними ризиками для аудиторів. Це означає, що аграрії цих регіонів або de facto виключаються зі схеми, або змушені везти зерно на далекі сертифіковані об'єкти, що робить їх і без того важку логістику ще дорожчою.
Дублювання для добросовісних гравців. Переважна більшість середніх і великих елеваторів вже сьогодні працює за міжнародними стандартами — не через державний примус, а через вимоги ринку: міжнародні трейдери та покупці просто не будуть працювати зі складом, який не має відповідних сертифікатів. Для цієї категорії учасників запровадження обов'язкової державної сертифікації — це додатковий бюрократичний і фінансовий тягар без будь-якого змістовного поліпшення їхніх операційних стандартів.
Хто і як платить за реформу
Окремо варто зупинитися на питанні розподілу витрат — бо воно є ключовим з погляду справедливості й практичної здійсненності реформи.
Якщо сертифікація стає умовою експорту, а проходження через сертифікований елеватор — обов'язковим, то витрати на це так чи інакше лягають на кінцевого виробника — фермера. Елеватор включить вартість сертифікації та додаткових процедур у тариф. Трейдер закладе ці витрати у ціну закупівлі.
Фермер отримає нижчу закупівельну ціну або вищі операційні витрати — або і те, і інше.
Це класичний механізм перекладання регуляторних витрат угору ланцюжком постачання на найслабшу ланку. У нормальних ринкових умовах це може бути прийнятним компромісом заради системних вигод. В умовах воєнного часу, коли аграрний сектор і без того функціонує в режимі операційного стресу — зі зниженою врожайністю, логістичними обмеженнями, кадровим дефіцитом і нестабільним попитом — додатковий регуляторний тягар виглядає особливо проблематично.
Що насправді може вирішити проблему
Якщо мета — скорочення тіньового зернового експорту, то ефективні інструменти лежать в іншій площині.
Насамперед це цифровізація документообігу і наскрізна верифікація ПДВ-ланцюжків у режимі реального часу. Більшість схем тінізації тримається на розриві між фізичним рухом зерна і його документальним відображенням. Закриття цього розриву через інтегровані електронні реєстри — від поля через склад до митниці — дало б набагато більший ефект, ніж сертифікація складських приміщень.
Другий напрямок — посилення контролю за компаніями-«метеликами» через підвищення вимог до ідентифікації учасників зернових операцій та запровадження ефективних інструментів блокування підозрілих транзакцій ще до їх завершення, а не постфактум.
Третій — добровільна сертифікація з ринковими стимулами: пільгові умови кредитування, перевага при розподілі квот, знижені ставки портових зборів для партій, що пройшли через верифіковані об'єкти. Це досягло б тієї самої мети охоплення сертифікованими складами, але без примусового підвищення собівартості для всіх учасників ринку.
Повернення обов'язкової сертифікації елеваторів — це реакція на реальну проблему, але реакція, спрямована не туди. Тіньовий зерновий ринок живиться не відсутністю стандартів зберігання, а системними вразливостями в документообігу, податковому адмініструванні та корпоративній ідентифікації учасників операцій.
Якщо ваше підприємство планує підготуватися до сертифікації елеватора, то починати треба із цифровізації документообігу та усіх облікових процесів. Не знаєте яке рішення обрати? Телефонуйте нашим фахівцям +38 (067) 190-98-11 (Вайбер, Телеграм) — надамо детальну консультацію.
