Контроль якості зерна — наскрізний процес. Його цінність визначається цілісністю всього ланцюга: від моменту відбору проби до підписання документів на відвантаження. Розрив у будь-якій ланці — і ланцюг простежуванності ламається.
Олійно-екстракційні заводи працюють в умовах жорсткої конкуренції за сировину. Сезонність, волатильність цін на соняшник, сою та ріпак, а також широкий спектр постачальників, від великих агрохолдингів до дрібних ферерів і ФОП, створюють серйозне навантаження на відділи закупівель.
Ще кілька років тому елеватор міг дозволити собі просту логіку: пшениця, кукурудза, соняшник — і для кожної культури один-два стандартні показники якості. Сьогодні ця логіка ламається. І першопричина — зростання кількості зареєстрованих гібридів і сортів.
Українська агропереробна галузь десятиліттями базується на трьох основних культурах — соняшнику, сої та ріпаку. Вони й досі формують основу експортної виручки та завантаження переробних потужностей.
Агропереробні підприємства, що займаються зерном та олійними культурами — соняшником, ріпаком, соєю — щороку втрачають від 2 до 8% вартості сировини через втрати, які не фіксуються вчасно або не фіксуються взагалі. Ці цифри не є форс-мажором чи збоями технологічного процесу.
Галузь переробки олійних культур в Україні досі значною мірою живе в типових конфігураціях облікових ПЗ, Excel, месенджерах і просто усних домовленостях. Цифровий контроль від закупівлі сировини до фінансового результату сам по собі вже є стрибком, який міняє економіку заводу.
